Під щедрим шаром нездійсненних бажань, розчарувань, втрат та іншого сміття, такого ж непотрібного, як в папці на диску Д, сховалася Вона. Мала і квола. Що ступаючи, стискала кулачки, примружуючи очі від слабкості. Вона йшла, долаючи антициклони, дипресії, економічну кризу. Глибоко вдихала, наповнюючи легені повітрям, силами та надією на те, що вистоїть, зможе, подолає! Піднімала голову вище і вище...може до зірок, а може заглядалась на Бога...У малої були неймовірно гарні очі, налиті блакиттю весняного неба та чистотою гірських озер. В них можно було пірнути, залишивши десь позаду усі негоди, чвари та рахунки за Інтернет. Її волосся, кольору киплячого йоду, пахли карамеллю та свіжістю морських вітрів, що застигли поміж кіс ще тоді, коли була геть немовлям. Вона знала свою долю, місію і призначення. Тож, крокувала впевнено, але легко. І от у день, коли сніг ще не випав, але мороз вже дав змогу нагадати про свою велич, вона постукала Йому у двері. Посмішкою немовляти застигла,дивлячись у такі самі блатні очі і мовила: " Я знайшла. Тепер ти не сам." І в мить у Його грудях розливсь гарячий ефір, що наповнював душу теплом і спокоем, а злагода, чарівним нектаром текла по венам. "Мені не вистачало тебе. Ходи до мене."- сказав він і сховав малу десь у закутку свого серця.